Три місяці російські війська знищували Маріуполь. Три місяці хірург-онколог Марк Дорошенко рятував там людей. Спочатку — в Онкологічному диспансері, в який привозили поранених. Потім — в бомбосховищі біля свого будинку та просто на вулиці. Далі — його історія в проєкті Суспільного про лікарів на війні.
Хірургу-онкологу Марку Дорошенко 27 років. Зараз він працює в одному з медичних закладів Черкас, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну застало його у Маріуполі. Там лікар жив з 2018-го року, проходив інтернатуру і залишився працювати в місцевому Онкологічному диспансері. В Маріуполі у Марка народилась донька, у лютому їй виповнилось 3 місяці.
"Наша сім’я ночувала у квартирі до того дня, поки не повилітали останні вікна"."Маріуполь почали обстрілювати практично з першого дня вторгнення. Кожного дня, безперервно. Перший тиждень ми ще приймали пацієнтів: і первинна ланка, і стаціонар працювали. Єдине що скасували — планові операції. Тоді ми думали, що це на пару днів. На базі диспансеру розвернули госпіталь, де допомагали пораненим цивільним та військовим. Багато людей було. Швидка привозить — оперуємо. Перша моя пацієнтка — цивільна. Вони з сім’єю намагались виїхати з Маріуполя з колоною автівок і потрапили під обстріл. Їхню машину підбили. У жінки сквозне кульове поранення плеча, розрив м’яких тканин".
"Військові нам передали, що танк буде за 5-7 хвилин. Ми швидко сіли та поїхали. З танком в декілька хвилин розминулись".В перші ж дні росіяни взяли Маріуполь в кільце. Марк розповідає, що навіть не думав про евакуацію, бо його запевняли, що виїзду немає. Пацієнтів теж не покинеш. Каже, жалкує лише, що дружину і дитину не спробував вивезти одразу.
"Моя остання зміна була 5 березня. Зранку після добового чергування я пішов додому, треба було допомогти дружині з немовлям. В місті вже не було ні світла, ні тепла. В цей час на диспансер почали скидати міни, почастішали авіанальоти. Дві авіабомби впали біля території: повилітали вікна у корпусах, дах позносило. Пацієнтів диспансеру евакуювали.
Відтоді на роботу я більше не ходив, займався сім’єю. Треба було нарубати дров, розпалити багаття, приготувати їжу. В нашому домі багато людей похилого віку. Треба було організувати все так, щоб усі мали змогу приготувати поїсти, термоси залити. Коли обстріли — ховалися у підвал. Коли обстрілів не було, намагалися у квартирах поприбирати, винести скло від вікон, яке розлетілось по кімнатах. Наша сім’я ночувала у квартирі до того дня, поки не повилітали останні вікна і температура вирівнялась з вуличною. Тоді ми перейшли жити у підвал".
Сусіди знали, що Марк хірург, тому прибігали просили допомогти, коли когось десь поранило. Лікар надавав допомогу у польових умовах. Сімох людей прооперував на вулиці та у підвалі.
"Я мав екстрений набір інструментів і мінімально необхідну кількість розхідного матеріалу. Сусіди також намагалися знайти в кого що лишилось вдома: перекис, бинти. Інколи мене відводили до пораненого і я допомагав прямо на вулиці. Якщо були сильні обстріли, то спускали пораненого в підвал. Одного-двох людей ставив над ним і просив тримати ліхтарики в операційному полі, щоб мені було видно. Поранення були в основному легкого та середнього ступеня тяжкості, деякі наскрізні. В одного чоловіка було осколкове поранення з пошкодженням ребра. Жінка з сусіднього під’їзду, яка жила в підвалі разом з нами, намагалась пробратися в приватний сектор і потрапила під обстріл. Це одна пацієнтка моя, яку я більш менш знав. Всіх інші людей, яким допомагав, бачив вперше в житті".
Читайте також: "Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — історії лікарів Чернігова
Лікар розповідає, тоді у всіх була одна мета — вижити. Більше нічого особливо не хвилювало. В нього самого також не було часу думати про страх, бо намагався максимально допомогти усім, кому міг. І паніці не можна було піддаватися. Допомагав людям і думав про те, що якщо щось з ним самим трапиться, то ці врятовані ним допоможуть його дружині й дитині.
"Хороший день настав лише тоді, коли ми виїхали з Маріуполя. Останні чотири дні до того наш будинок обстрілював танк. Ми жили безвилазно в бомбосховищі. Будинок майже наполовину вигорів. Зібрались з сусідом і вирішили, що на свій страх і ризик будемо вивозити сім’ї. І в нього, і в мене маленькі діти. Гарантій не було що доїдемо, що не розстріляють. Прокинулись о п’ятій ранку, розчистили дорогу біля дому — там валялись нерозірвані снаряди. Військові нам передали, що танк буде за 5-7 хвилин. Ми швидко сіли та поїхали. З танком в декілька хвилин розминулись.
З Маріуполя через блокпости вдалось доїхати до Бердянська. На блокпостах роздягали, шукали татуювання, перевіряли особисті речі. В Бердянську залишились на декілька днів у друга, чекали евакуації на Запоріжжя. У місті зустрів колег з інших маріупольських лікарень. Ми об’єднались. В день евакуації нас виїхало 53 автобуси й ще десь 150 приватних автівок.
Дорогою на Запоріжжя нас зупинили на якомусь з блокпостів і далі не пустили. Ніч провели у полі. Пропустили нас опівдні наступного дня. Доїхали до Запоріжжя, а звідти у Черкаси".
Читайте також: "Медикам нити не можна. В окопах ще гірше" — історії лікарів ДонбасуПлани на життя до 24 лютого у Марка були інші. Ніхто, каже, не думав про війну, не готувався до неї. До останнього не вірили. Думали, що домовляться якось, не буде бойових дій. Вони з дружиною мріяли про те, як будуть ростити у Маріуполі доньку.
"Для мене період у Маріуполі від першого дня нападу і до евакуації — один нескінченний день. Було важливо надати допомогу людям. Перенести пораненого в бомбосховище, робити перев’язки, займатися лікуванням. Це неоціненний життєвий досвід, який нікому не варто переживати".
Читайте також
"Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини" — історія лікаря "Охматдиту"
Сто днів. Ключові події повномасштабної війни Росії проти України
"Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва
"До лікарні могли дістатися лише ті, кого не постріляли по дорозі" — історія лікарів Бучі
Джерело
