Їм давали один день на збір, під дулами автоматів вантажили у тісні товарняки і везли у невідомому напрямку. Їхні хати спалювали, а тих, хто намагався втекти, — били і навіть вбивали. У період з 1944 до 1946 року в Станіславську область (нині — Івано-Франківщина) з територій Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння відповідно до угоди від 9 вересня 1944 року між польською та радянською владами депортували майже 3 400 сімей — приблизно 11 500 корінних українців. Найбільше людей виселили у колишні Отинійський, Долинський, Городенківський і Тисменицький райони, а також на Коломийщину і Калущину.

Які справжні причини депортації, як на неї відреагувала міжнародна спільнота, чи було насильницьке виселення українців з Польщі у 1944-1946 роках актом геноциду та наскільки катастрофічними є наслідки цього злочину для етнографічних груп Закерзоння, їхньої культури та України загалом, в інтерв'ю Суспільному розповів доктор історичних наук, професор кафедри українознавства та філософії Івано-Франківського національного медичного університету, дослідник теми депортації українців з Польщі Ігор Любчик.

Не поляки чи польські лемки, а українці з Польщі

Люди, яких насильно виселили з території Закерзоння, були щирими українцями, каже Ігор Любчик.

"Це — ті самі українці, які просто жили на особливій території порубіжжя, на кордоні двох держав, що вели боротьбу за кордон. Депортовані лемки, холмщаки, надсянці стали жертвами цієї боротьби, і їх жорстоко виселили із власних домівок, з рідної землі", — пояснює історик.

За його словами, ніхто з жителів Закерзоння не ідентифікував себе поляком, а усвідомлював, що є українцем. Щоправда, додає дослідник, часто лемки вважали себе приналежними до локальної групи.

"Всі в документах так і пишуть: "Ми є українці". Ідентифікаційних суперечностей не було. Проблема в тому, що вони поширеніші зараз. "Ти є лемко" — це особливо в Польщі розгортається така підтримка, наче лемко — це окрема національність. В принципі, і в Україні є багато людей, що підтримують цю локальну ідентичність, як дуже модну сьогодні спробу бути причетними до спадщини однієї з найколоритніших етнографічних груп українців", — пояснює Ігор Любчик.

Принциповим, говорить дослідник, є також розрізнення понять етнічна та етнографічна група. З його слів, помилкою є, до прикладу, вживати словосполучення "лемківський етнос" або називати лемків етнічною групою.

"Етнічна група – це представники певного народу, які проживають за межами своєї етнічної території і розселені на території іншого етносу. Наприклад, поляки, німці, болгари в Україні. Натомість етнографічна група — це частина етносу, яка відрізняється окремими етнокультурними особливостями. Лемки, бойки чи гуцули — це ті самі українці просто з окремим діалектом, вбранням, традиціями, особливостями побуту. Але вони є частиною української нації. Це — етнографічна група українського етносу або етнографічна група українців", — каже Ігор Любчик.

Пропаганда комунізму на Лемківщині і добровільні переселення

Уперше з території українців почали переселяти незадовго після приходу рядянської влади на Західну Україну — у 1940 році, розповідає Ігор Любчик. Утім тоді обмежувалося лише потужною пропагандою, особливо на Лемківщині, і більшість людей виїжджали в СРСР добровільно.

"На Лемквіщині навіть тиражували брошуру, яка називалася "Лемковина — Сибір". Натякалося на те, що лемки мають виїжджати зі своєї землі в надії заробити більше грошей. "Житимете краще, їдьте до Радянського Союзу, там — все задарма, землі дають, скільки треба". Це — блуд, плутанина, маніпуляція. Словом, типова пропагандистська робота", — пояснює історик.

Однак пропаганда не отримала великої підтримки — у 1940 році виїхали всього кілька тисяч українців.

"Вони поселялися переважно у покинутих помешканнях німців, у німецьких колоніях. На Прикарпаття дуже багато людей прибули якраз у цей період, у 1940 році", — каже Ігор Любчик.

Вересень 1944. Початок етнічних чисток

Зовсім інша історія почалася у пізній воєнний та післявоєнний період. 9 вересня 1944 року уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польський комітет національного визволення підписали угоду " Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР".

"Угода "Про евакуацію..." — це дуже провокативне формулювання. Нібито в офіційних документах вони планували, щоб населення добровільно виїхало із Закерзоння. Але всі прекрасно розуміли, що таку кількість людей — майже пів мільйона — не переселити добровільно, і застосують винятково насильницький метод. І не треба порінювати, що "поляків теж виселяли". Українців Закерзоння виселяли з автохтонних земель, де вони були корінним населенням і заселяли цю територію з давніх-давен. Тому, на мою думку, це — ніяка не угода, а типова змова двох комуністичних режимів", — пояснює Ігор Любчик.

Дослідник також акцентує на тому, що дуже часто у контексті депортації українців з Польщі використовують слова "обмін" або "трансфер населення". Це, з його слів, — спекуляція термінів.

"Я досліджував цю тему в івано-франківських, львівських, київських, закордонних архівах і переконаний, що евакуація — це просто гра слів в офіційних документах. Насправді — це було масштабне тотальне насильницьке виселення, яке не мало жодного обгрунтування. Дуже часто фігурує такий термін, як "обмін населенням", бо ж поляків — звідси, а українців — сюди. Але українців виселили зі своїх рідних етнічних земель, поляків — ні", — говорить історик.

Він пояснює, що в радянських документах часто зустрічається слово "переселення", мовляв: "ми забираємо тебе з умовного Підляшшя і переселяємо в ту чи іншу область України".

"Насправді мені доводилося читати дуже багато документів, скарг, заяв лемків чи холмщаків, які так і пишуть: " Нас не переселяють, нас виселяють. Ми не хочемо нікуди їхати", — розповідає Ігор Любчик.

Скільки людей депортували у 1944-1946 роках

З допомогою погроз і розправ у період з 1944 до 1946 року в Україну із Закерзоння виселили приблизно 482 000 людей. Їх депортували в 17 областей УРСР.

"Це — і Західна, і Східна, і Південна, і Північна, і Центральна Україна. Якщо говорити про Західну Україну, то чи не найбільше прийняла Тернопільщина, але багато й Станіславська (нині Івано-Франківська) область", — розповідає Ігор Любчик.

Згідно з документами в 1946 році, на Прикарпаття з Польщі насильно виселили майже 3 400 сімей, тобто приблизно 11 500 людей. Утім з кожним роком, каже дослідник, ця цифра зростала, і до 1951 року депортованих налічувалося 7 300 сімей і, відповідно, понад 30 000 людей.

"Тільки для Прикарпаття була одна особливість — тут осідали також дуже багато втікачів з Полтавщини, Харківщини, Донеччини, Херсонщини. Вони втікали ближче до західного кордону з надією, що все-таки повернуться додому. До них було особливе ставлення, їх не хотіли реєструвати. Є дуже багато архівних документів, в яких ці люди просять звернути на них увагу, але їм відповідають: повертайтеся в попередні місця виселення, тут не можемо вас поселити, — переказує історик.

Опір населення, допомога повстанців, розправи та вбивства

У 1940 році у Польщі, зокрема у містах Сянок і Новий Сонч, влада створила спеціальні центри. Там працювали комісії, які займалися виселенням — роз'їжджали селами, агітували людей, щоб ті за бажання виїжджали.

"Потім, коли виселяли насильно, давали кілька днів, а то й один день на збір. В одноосібних скаргах, які є в архіві, люди жаліються, що майже нічого не встигали взяти із собою. Деякі, звісно, брали і коней, і худобу, найнеобхідніші дрібні речі. Але худобу часто не довозили", — розповідає Ігор Любчик.

Людей, які відмовлялися покидати рідну землю, часто били. Відомі також і випадки вбивств.

"Тут ідеться про Східну Лемківщину і Сяноцький повіт, коли Армія Крайова з автоматами оточувала села і в жорстокий спосіб розправлялася з тими, кого мали виселяти. Звичайно, люди не хотіли виїжджати і чинили опір. А якщо чинили опір, то, відповідно, до них застосовували насилля", — пояснює Ігор Любичик.

Він додає, що особливо часто з людьми розправлялися у Сяноцькому повіті на Східній Лемківщині: "Цей регіон розташовувався дуже близько до етнічної території України, мав сильні національно-стійкі прояви. Його мешканці чинили радикальний спротив".

Захистити населення під час виселення намагалися вояки УПА, розповідає Ігор Любчик. У ті роки повстанський рух на Лемківщині розвинувся доволі масово.

"Існує таке обґрунтування, що людей депортували тільки через те, щоб приборкати повстанську активність. Але насправді депортація — давно задуманий проєкт, про який говорили ще до створення УПА, у міжвоєнний період", — поянсює Ігор Любчик.

Тісні товарняки і розселення методом "уплотнения"

Українців перевозили у тісних товарних вагонах, іноді — разом із худобою. Із жахливими умовами вони стикнулися і після прибуття на територію СРСР.

"У документі так і пише: "Поселять их методом уплотнения", якщо бракує хат. Тобто в один будинок поселяли і по кілька сімей. Відомі навіть такі казуси в нас, на Прикарпатті, що українців поселили разом з поляками з надією, що так поляки швидше виїдуть. Кілька таких випадків було. Подібне розселення створювало напругу між місцевим населенням і новоприбулими українцями з Польщі", — розповідає Ігор Любчик.

Пустка на місці рідних сіл

Декілька сіл на Лемківщині, звідки насильно виселили людей, повністю знищили. Крім того, говорить Ігор Любчик, через депортацію Україна втратила унікальну лемківську сакральну спадщину.

"Храми, цвинтарі переважно руйнувалися з часом, ад

Джерело