Військовослужбовець Василь Матійчук з Івано-Франківщини пішов добровольцем на фронт від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Боєць на позивний Десант воював поблизу Гуляйполя у складі 74 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.

Загинув 32-річний воїн у Запорізькій області 8 квітня 2023 року. Тепер рідні та друзі добиваються, щоб Василю Матійчуку надали посмертне звання Героя України. Яким пам'ятають полеглого на війні військовослужбовця — рідні розповіли Суспільному.

Виховували бабуся з дідусем

Василь Матійчук — уродженець села Хімчин Косівського району. Його мати Любов Матійчук каже: для сім'ї він був опорою.

"Василь допомагав мені. Все робили разом від маленького. Він дуже хотів, аби мені було легше. З усіх сил старався помагати, чим міг", — розповідає Любов Матійчук.

Від дев'яти років хлопця разом з молодшою сестрою Валентиною виховували дідусь із бабусею. Мати була на заробітках за кордоном: жінка після розлучення з чоловіком не мала власної оселі, тож виїхала, аби побудувати будинок.

"Ми розійшлися, у мене нічого не було. Хотіла мати своє гніздо. Поїхала в Чехію на заробітки. Періодично приїжджала: два місяці робила, на два тижні їхала додому. Тож діти більший час були з бабусею і дідусем", — говорить мати Василя.

Хлопець змалечку самотужки заробляв та допомагав рідним. Ходив у ліс по гриби і ягоди, збирав їх і продавав. Вторговані гроші приносив додому.

"Він таким був роботящим. У п'ятому класі вже доїв корову. Казав нам: "Бабусько, дідусику, я вам все допоможу. Він був для нас відкритим, щирим, турботливим", — каже бабуся Наталія Мотрук.

Дідусь з бабусею завжди підтримували хлопця, ходили разом з ним на урочисті заходи, відвідували шкільні лінійки та свята.

"У школі Василько казав: "Мало знаю батьківської ласки, я лиш знаю бабусині казки". Всі плакали, коли він виступав", — говорить Наталія Мотрук.

Мати бійця Любов Матійчук розповідає: Василь був наполегливим, життєрадісним, товариським та авторитетним. Він добре вчився, з історії та української мови на ЗНО отримав найвищі бали. Мріяв стати футболістом, однак після школи вступив до Київського міжнародного університету, де закінчив інститут журналістики.

"Василь з першого курсу писав статті, працював у газеті "Український футбол". У перший рік навчання по обміну поїхав до Америки. Там стажувався чотири місяці. Потім знову повернувся до України", — розповідає Любов Матійчук.

Мати хотіла, щоб син був поруч. Тому забрала Василя до Чехії.

"Він рік навчався у Західночеському університеті в місті Пльзень на факультеті чеської та англійської мов, аби влаштуватися на роботу, а потім утік звідти. Я приходжу з роботи, а на столі — записка… Пізніше казав мені: "Я Чехію на Київ не проміняю", — пригадує Любов Матійчук.

Василь повернувся до України та влаштувався на роботу у Києві. Мріяв заробити грошей на власну справу та створити сім'ю.

"Як я не піду, то хто піде?"

Повномасштабна війна застала Василя Матійчука в столиці. Рідні пригадують: перші вибухи розбудили його 24 лютого 2022 року приблизно о 5:00. Від гучних звуків, дзеленчання шибок у вікнах та сигналізації на автомобілях на вулицях Києва почалася паніка.

"Він жив на 17 поверсі, а перед ним будинок розвалився — ракета впала. Василь кілька днів перебував разом з іншими наляканими киянами у метро. Бачив сльози дітей та їхніх матерів, чув крики відчаю й страху", — каже Любов Матійчук.

Пізніше на фронті все пережите й побачене у Києві Василь Матійчук описав у своїй книзі "Подорож на Південь":

"Калейдоскоп першого дня запам'ятався досить добре, майже до деталей. Метушливий Київ перетворився на вулик. Уже о 5:40 — шалені черги на АЗС, плач маленьких діток на руках батьків, нескінчені піші колони стривожених людей в бік залізничного вокзалу поступово перетворилися на суцільну річку. Процес Апокаліпсиса тривав приблизно 72 години. Далі Київ збезлюднів. Тим часом російська орда сунула звідусіль. На четвертий день столицю повністю оточили..."

Мати воїна Любов Матійчук говорить: саме тоді він твердо вирішив йти боронити країну від військових РФ. Але до київського військкомату потрапив не одразу. У столиці в перші дні повномасштабного вторгнення утворилися затори на автошляхах, громадський транспорт не ходив.

"Він 12 км йшов пішки до військкомату, а потім ще стояв у довгій черзі, аби йому видали зброю і забрали на фронт. Але там Василя не взяли через відсутність бойового досвіду. Відправили додому, пояснивши, що він має йти записуватися у лави ЗСУ за місцем прописки", — пригадує мати.

На початку травня 2022 року Василь Матійчук повернувся до рідного села Хімчин, аби таки піти добровольцем у військо.

"Василь довго добирався з Києва. А коли приїхав, одразу пішов до центру комплектування. Він завжди приймав рішення сам та діяв так, як вважав за потрібне. Він хотів йти у десантники, а його не взяли. Йому сказали, що у нього викривлений хребет. А він каже: "Може, у вас око викривлене? Я йду захищати Україну!" — пригадує Любов Матійчук.

Рідні намагалися відмовити Василя йти на війну. Та чоловік твердо вирішив для себе — у будь-який спосіб потрапить до лав ЗСУ.

"Ми його довго вмовляли, як могли, — каже дідусь бійця Танасій Мотрук. — А він нам відказував: "Як я не піду, то хто піде?"

Василь Матійчук був очима батальйону

Василь потрапив до 74 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. З першого ж дня воював поблизу Гуляйполя Запорізької області.

Після того, як долучився до захисту України, боєць познайомився з військовим на позивний Штурман, разом з ним пішов на курси, де навчали керувати дронами.

"Він навчився працювати з дронами так, що дрони ті збивав, ремонтував, і ними ж нищив ворога. Майже рік пропрацював в аеророзвідці. Був хорошим коригувальником. Командир роти, командир батальйону кажуть: "Зараз його немає. Він був очима батальйону. Думали, що є замінні люди, а виходить немає. Нам його дуже бракує", — переказує Любов Матійчук.

"Василь ніколи не опускав рук. На фронті завжди жадав робити більше, готував позиції для роботи, прагнув виконати завдання, не зважаючи на ризик. Ця його клопітка наполегливість врятувала не одне життя воїнам, у тому числі й моє. Вася — справжній герой і воїн. Найкращий з кращих бійців аеророзвідки, гарний і щирий друг", — каже військовий Штурман.

За словами рідних, Василь Матійчук на псевдо Десант сердився, коли бачив постраждалих від війни людей, розбиті й зруйновані будинки. Тому навіть після отриманого уламкового поранення та контузії він знову повернувся на фронт.

"Я п'ять місяців був з Василем на одній позиції. Він народився для цього, він робив наскільки важливу роботу. Я щиро дякую мамі за героя України!" — говорить побратим на позивний Вчитель.

Зі слів побратимів, Десант шукав цілі, коригував по них вогонь артилерії, знищував їх самотужки. Робота була і вдень, і вночі. Василь завжди мав бути у небі, викривати чужих та прикривати своїх.

Мати весь час просила сина повернутися додому.

"Не любив, коли я плакала. Не хотів, аби його жаліли. Я казала йому: "Бережи себе, синочку. А може ти таки б не йшов?". А він відповідав: "Мамо, а як ті хлопці, які загинули? Як їхні матері? Як ви так можете? Не можна так казати. Вони всі мають скорботний біль аж до кінця життя", — розповідає Любов Матійчук.

Без дронів не повоюєш

На фронті Василь Матійчук не лише воював, а й волонтерив — збирав гроші й купував дрони, яких бійцям не вистачало.

"Купував їх за свої гроші. Хлопці всі складалися. Я в Чехії організовувала збірки й висилала безпілотники сюди. На фронті так росіяни обстрілювали, що дронів не вистачало", — говорить Любов Матійчук.

23 березня 2023 року Василь Матійчук прийшов на десять днів у відпустку. Під час відпочинку знову відкрив за кордоном збір грошей на безпілотники.

"Він збирав на три дрони, які дуже потрібні були для боротьби з російськими військовими. Але не встиг... 30 березня поїхав знову на Запоріжжя і загинув. Це — його незавершена справа", — розповідає мати.

Остання розмова і петиція

Сестра аеророзвідника Валентина каже: брат був оптимістом, він твердо вірив в перемогу.

"Василь з маленького, коли в нього якесь рішення в голові виникало, його вже ніхто не міг зупинити. Він щиро сподівався, що ми переможемо, планував своє майбутнє. Найперше після війни хотів поїхати на море, створити сім'ю і народити трьох дітей, планував захистити кандидатську дисертацію, а ще — забрати один дрон з війни на згадку", — говорить сестра Валентина Юрійчук.

Востаннє мати говорила з сином уранці 8 квітня 2023 року.

"Я йому побажала: "Хай твій ангел-охоронець завжди буде з тобою". А він мені відповів: "Дякую, моя мамусю найкраща. Все добре, ми працюємо на перемогу", — каже Любов Матійчук.

Того ж дня приблизно о 18:00 32-річний Василь Матійчук загинув від ворожого дрону поблизу села Малинівка на Запоріжжі. Мати й досі чекає, що син їй напише.

"Брат завжди думав про добробут та душевний спокій близьких. Знаючи, що поїде на нульові позиції, хоч і відчував страх, але сміявся та жартував. Намагався підбадьорити та вселити віру у наше світле майбутнє", — говорить сестра Валентина.

Друзі полеглого воїна зареєстрували петицію до Президента Володимира Зеленського про посмертне присвоєння Василю Матійчуку звання "Герой України".

"Мені його не повернуть ні петиції, ні медалі, але вважаю — ми повинні зберегти його пам'ять", — каже мати Любов Матійчук.

Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та Yo

Джерело