Ольга Лихачова з Маріуполя разом із чоловіком та 15-річною донькою понад рік як виїхали з рідного міста. Їхня квартира у Лівобережному районі зруйнована. Нині родина проживає у Києві. Спогадами про початок повномасштабного вторгнення, евакуацію та думками про те, чи повернеться у Маріуполь після звільнення, вона поділилась із Суспільним.

Яким було 24 лютого "До останнього не вірили, що має щось відбуватися"

Ольга розповідає, що тривожна валіза вже була зібрана, а того дня прокинулися від бомбардування близько 4 ранку.

"До останнього не вірили, що має щось відбуватися. Це був довгий день. Одразу переїхали до моєї мами на 23-мікрорайон (Західний район Маріуполя — ред.), вважаючи цей район більш безпечним", — згадує вона перший день повномасштабної війни.

На той момент на районі ще працювали магазини, все можна було придбати. З 1 березня, каже, нічого не можна було купити, тому люди за продуктами ходили на оптові бази.

Протягом 1-2 березня пропали й електропостачання, водопостачання, а вже 5 березня й газ.

"Там є річка. Під обстрілами спускалися по воду до водойми, також з калюж черпали воду, розтоплювали сніг на вогні, з батареї зливали воду. А 2 березня вже не було зв’язку. 8 березня весь день просиділи у коридорі", — каже маріуполька.

Жінка згадує, що дотримувалися правила двох стін, а у підвал не спускалися, тому що не вистачало місць та й там були щури.

Життя під обстрілами в Маріуполі

" Спали у двох куртках та у взутті під кількома ковдрами, а коли починався обстріл — бігли у коридор"

12 березня російські військові зайшли у Західний район, де в ті дні жила родина.

"Ми прокинулися зранку й була така гробова тиша. Виглядаємо у вікно — заїжджає колона російських танків на вулицю Пилипа Орлика. Й тоді стали думати, як виїжджати. Вже й центр міста бомбардували", — говорить Ольга. Каже, стріляли авіацією, артилерією, танками.

"Авіація запам’яталася найбільше. Летить й скидається бомба, як вакуум якийсь. Ми дуже боялися авіації. Як скидали бомбу, під’їзду не було. Страшно дуже".

У родини є домашній улюбленець — кіт Маркіз. Через холод він увесь час був у господарів під куртками, та, кажуть, обстріли переживав нормально.

У куртках, найчастіше двох, уся родина спала — опалення не було.

Коли починався обстріл — бігли у коридор. "Тіло не дихало, чесалося потім. Волосся на голові брудне, лише нормально змогли викупатися, як виїхали з міста", — пригадує жінка.

Нічого про те, що відбувається поза межами міста, родина не знала: ні про перебіг боїв, ні про звірства окупантів, які відбувались на Київщині та інших регіонах. Чоловік Ольги разом із сестрою та її чоловіком ловили зв’язок "Київстара", поки його не стало. Потім розрядилися телефони, павербанки.

Одного разу, розповідає жінка, до їхньої квартири зайшли двоє окупантів, зазирали усюди, все перевіряли. Каже: поводили себе як королі. "Ми не знали ще, які звірства вони витворюють. Казали нам: «Не переживайте, все тепер буде тихо, ніхто вас обстрілювати не буде». Хочеться забути березень місяць. Ці трупи на вулицях, побиті машини. Люди мародерили, тягнули все, що можна тільки витягти", — пригадує пережите маріуполька.

Евакуація з Маріуполя

"Взяли багато корму для кота"

З Маріуполя родина виїжджала 21 березня автобусом, який запустили окупанти через село Нікольське.

"Потім на Мангуш та Бердянськ. Все своїм ходом, з валізами, котом. Єдине, що забрали з рідної домівки, — документи, трохи речей та багато корму для кота, собі у дорогу приготували запас продуктів, адже не знали, як довго триватиме евакуація. Бувало тижнями люди стояли на трасі. Могли ночувати у полі", — говорить переселенка з Маріуполя.

З Бердянська до Запоріжжя проїжджали близько 15 блок-постів, перевіряли, в основному, чоловіків та молодих жінок: дивились документи, телефони, татуювання.

У Запоріжжі родина ночувала у дитячому садку, після — евакуаційним потягом поїхали до Львова. "Їхали по 12 людей в купе, у проході люди спали з дітьми, тваринами", — розповідає Ольга.

Прямували до родичів у Мукачево, де прожили близько трьох місяців, потім переїхали до Києва — орендували житло, знайшли роботу.

Життя переселенців з Маріуполя у Києві

"Живемо одним днем. Ніяких планів"

"Важко було все кинути. Ми були втомлені й морально, фізично. Прямували у невідомість. Здавалося, що це не я, це не зі мною відбувається — все як у тумані. У Мукачевому щоранку прокидалася й плакала — згадувала все, хотілося додому. Нещодавно заспокоїлася. Нині всі перегляди відео та фото з Маріуполя переносити важко", — каже Ольга.

За словами жінки, її мама тяжко переносила дорогу в евакуації — загострилися хвороби, у чоловіка стався інсульт.

"Хочеться свого кутка, своєї квартири, свого Маріуполя, моря. Живемо одним днем. Ніяких планів. Раніше все було, планували. А тепер не ясно що", — говорить переселенка.

Яке життя в окупованому Маріуполі

"Собаки у двори приносять людські рештки"

На питання, чи бажає повернутися до рідного міста, Ольга відповідає відверто: "Ні, страшно, бачити все".

Зізнається, відчуває образу та зневагу до містян, з якими жили поруч, які бачили, хто обстрілює мирні квартали міста, а тепер радіють приходу Росії.

"Не всі, але багато лишилося "ждунів". Як повертатися, як жити з ними, як дивитися їм в очі? Сусіди "здавали нацистів" російським військовим. Знайомі, які лишаються у місті, кажуть, що у них все добре. Працюють там. Деякі живуть у розвалинах", — ділиться вона.

Інші знайомі родини переселенців, що досі лишаються в окупованому місті, чекають на звільнення Маріуполя від російських окупантів і радять не вірити, що нібито у місті все добре, насправді — понаїхали буряти, таджики, а собаки й досі приносять у двір людські рештки.

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram

Джерело